|
А нiч така, неначе та – остання
з-понад усіх відпущених ночей,
коли безодні стомлених очей
не досягне проміння цнота рання.
Не доторкнеться вранішніх – роси,
й квіток. Не пригорне, не приголубить.
Рожеві перли у траві не згубить
з розплетеної, мимохіть, коси.
I, мимохіть, усе земне погубить.
Та що мені iз того, що ця мить
остання, може, із буття земного?
Коли в обіймах місяця блідого
на тілі білім пелюсток тремтить.
(Кружляє вир зірок як в заметілі,
I всесвіт в тартари шалено мчить.
А поруч мене дівчина лежить
з рожевою трояндою на тілі).
I що мені отії заметілі..?
Я п’ю із вуст, з очей, до забуття
духмяний мед – отой пекельний трунок,
який всі називають поцілунок…
а ми, удвох, звемо його – життя.
|
Подробнее...